VIII-Спецслужбы - досье > 10-й пограничный
10 пограничный полк войск НКВД
VV-nik:
Да, вы вроде Кашкадамова искали? - он в тексте фигурирует... ;)
Вот еще любопытный текст, года 2004-го, кажется...:
Кінофільм в землянці
Все менше залишається серед нас людей, яким вдалося, пройшовши усю війну, переживши чимало фізичних та моральних випробувань – і нині залишатися активними і діяльними, зберегти ясний розум і хорошу пам'ять. Якщо провести прості математичні розрахунки, легко переконатися, що людям, яким у 1941 році було 18 років, нині – 84. Вік – поважний. Та й воєнні рани і пережиття не додають наснаги. Тому вдвічі більше потрібно цінувати і берегти їх самих і їхні розповіді, занотовувати, записувати їхні спогади. Бо є в них чимало цікавого навіть для сучасної молоді.
92 роки виповнилося Олександру Івановичу Польшину, котрий у складі однієї й тієї ж військової частини не лише пройшов усю війну, а й служив у повоєнні роки і навіть після пенсії продовжував працювати в ній. Народившись у 1915 році на Запоріжжі, у тридцять сьомому році він був призваний на військову службу у 10-й Острозький прикордонний загін. Спочатку, протягом року, Олександр Іванович навчався, після чого почав працювати у частині. Був він і водієм, і кіномеханіком. 1940 року частину перекинули до Балтійського моря, охороняти острови. Щойно почалася війна, загін було перетворено на 10-й прикордонний полк військ НКВС з охорони тилу Діючої армії і направлено на Північно-Західний фронт, згодом – на Ленінградський, Волховський, 2-й Український фронт. Мінялись місця дислокації, з часом, після війни, мінялись назви військової частини, та Олександр Польшин постійно залишався в її лавах або принаймні поруч, бо тривалий час він жив (в двох хвилинах ходу) від військового містечка частини, що нині має повну назву “45-й Римнікський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького і Червоної Зірки полк внутрішніх військ МВС України”.
Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився у 1942 році – вона в той час працювала у військово-обліковому столі військкомату. У 1943 році сталося так, що 10-му прикордонному полку знадобився казначей. Тут Олександр Іванович, згадавши про бухгалтерську освіту нареченої і запропонував їй перейти на службу у частину. Але зробити це було нелегко, тому що Віра Миколаївна була відповідальним працівником і з роботи її відпускати не хотіли. Довелося йому просити самого воєнкома – лише дізнавшись про серйозні наміри кіномеханіка, він дав дозвіл. Тепер майбутне подружжя працювали разом. Незабаром Олександр Іванович звернувся до командира частини з проханням дозволити їм одружитися. У ті роки вже діяв наказ, згідно якого на фронті дозволялося розписуватися. Що вони й зробили. Але весілля відгуляти не вдалося. Одразу після поздоровлення командиром частини сіли у машини і поїхали в напрямку фронту. У 1944 році народився їхній старший син. Згодом – молодший. Обоє пішли стопами батьків, стали військовослужбовцями. Та й онуки не залишилися осторонь, один з них нині – майор Служби безпеки України.
Чимало довелося побачити та пережити Олександру Івановичу. Фронтовими дорогами, під обстрілами та авіанальотами, з підрозділу в підрозділ перевозив він свою пересувну кіноустановку – єдину з трьох, яка дивом уціліла, хоча й також була уся побита осколками і горіла. Вона була його основною зброєю, яка приносила користь не меншу, ніж артилерія, бо вона піднімала бойовий дух наших воїнів, підтримувала віру в перемогу, дарувала на фронті хвилини радості і світлих спогадів. Варто було лише появитися його автомашині, з улюбленими кінофільмами та платівками, мелодіями і піснями, як очі загартованих війною захисників світилися радістю.
Сповненим небезпек був шлях воєнного кіномеханіка, та доля виявилася схильною до нього. Отримавши вісім поранень, не раз побувавши в критичних ситуаціях, він дивом залишився живим. Хоча Олександр Іванович під Ленінградом (нині Петербург) отримав серйозні поранення, зате уникнув оточення. У Ленінграді тоді залишився один батальйон полку, а два інших передислоковувалися за наказом на Волховський фронт. Невдовзі після того, як Олександр Польшин виїхав з міста, німці зімкнули навколо нього кільце блокади.
Вже на Волховському фронті він потрапив під авіаобстріл. Його автомашина була геть посічена кулями та осколками, усі колеса пробиті. Ледве дотягнув він на спущених колесах до лісу, де й взявся клеїти та накачувати їх, аби пересуватися далі.
Пощастило йому і в той момент, коли він, через силу, з травмованою ногою встиг вивалитись з машини в кювет, коли попереду вибухнув фугас. Осколком пробило лобове скло якраз навпроти того місця, де він ще мить до того сидів. Шмат металу прорізав скло і кабіну. Смерть була зовсім поряд…
Вберегла від неї доля Польшина і над річкою Волхов. Ввечері, в сутінках (оскільки вдень, через інтенсивний обстріл, під’їхати було неможливо) дістався він одного з підрозділів. Кінофільм в землянці в три накати (як тоді називали землянки, укріплені трьома шарами дерев’яних колод і землі) зібралося дивитися чоловік п’ятдесят (усі, хто був вільним від служби). Щойно, після кіносеансу, покинули вони землянку – у неї влучив німецький снаряд, вибухом аж колоди повивертало. Інший снаряд влучив у кухню і їдальню...
Перемогу Олександр Польшин зустрів в Австрії, в місті Вайдхоффен-Андертає. Він згадує: “Сутеніло… Чуємо – стрільба! Ми – за зброю, повискакували, а навколо усі стріляють вверх, сміються, радіють, кричать: “Перемога! Перемога!” – До чого ж радісно було на душі, не передати!” Тут фронтовий кіномеханік знайшов німецьку машину «Бердвард», яку власноручно переробив під пересувний центр дозвілля і згодом забрав до Львова. Цей автомобіль служив йому і полку аж до 1948 року.
В 1946 році частину перевели до Радехова, а згодом – до Львова. Спочатку сім’я Польшиних жила в кіноапаратній, через рік їм виділили маленьку у будинку на вулиці Дзержинського і лише в 1955 року, коли закінчили будівництво містечка полку, їм нарешті дали квартиру.
Після війни Олександр Іванович до 1969 року служив в рідній частині старшим кіномеханіком (на той час у ній вже були одна стаціонарна і п’ять пересувних кіноустановок). Пізніше, коли на території частини збудували тир (що нині належить товариству “Динамо”), Польшин, будучи, як кажуть, на усі руки майстром, обладнував його, встановлював у ньому німецьку апаратуру, монтував силові лінії та освітлення. Після чого тридцять п’ять років працював у ньому майстром спортивного обладнання, і лише нещодавно, у віці 88 років, пішов на пенсію...
Наталя Сохан,
майор Вадим Голуб,
начальник групи зв’язків з громадскістю та ЗМІ управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України
А вот фото (из архива А.и.Польшина):
"Кинопередвижка" на базе грузовика ГАЗ-2А, 1944 г., Польшин справа. Как правило, кадровые погранцы 10-го полка сохраняли свое главное отличие - "цветные" фуражки - эту деталь формы (которую в ходе войны обычно не выдавали) очень берегли и жутко ею гордились... А вот шинели - далеки от уставного стандарта...
Женщины 10-го погранполка 1943 г. - видимо, 8 марта? (как видим женщин в части порядочно и многие служили вместе с мужьями - даже не уходя в "декрет", как это ни странно... неспроста и до сегодня в части сохранилась "семейная" атмосфера, т.е. служили или служат в полку несколько поколений одной семьи, в т.ч. - жители соседних с военным городком домов...) Во 2 ряду 3-я справа - В.Н.Польшина
Еще В.Н.Польшина, бухгалтер 10 полка, 1945 г.:
Репетиция полкового оркестра (опять же, все - в фуражках :)), Австрия, 1945 год
Листопад:
Лидадаев Николай Антонович-гражд, бригадир вольнонаеный , 10 ПП Волховский фронт
http://www.obd-memorial.ru/221/Memorial/VS/001/058-0018001-0589/00000310.jpg
Sobkor:
Уточнение: 10-й погранполк в действительности де-юре не имеет никакого родства с бывшим 10-м Островским погранотрядом...
Москвин Александр Вячесла:
Цитата: Sobkor от 16 Июля 2009, 21:16:56>>>>Уточнение: 10-й погранполк в действительности де-юре не имеет никакого родства с бывшим 10-м Островским погранотрядом...
<<<<
Вопрос.
Почему?
Sobkor:
Этот аспект самым подробнейшим образом был мною с опорой на архивные источники, добытые многоуважаемым Сергеем Леонидовичем Чекуновым, развит ещё на прежнем Солдат.ру. В связи с этим не вижу никакого смысла повторяться.
Если вкратце: 10-й пого был расформирован, если мне не изменяет память, в 1940 году, а его личный состав обращён на комплектование частей и подразделений УПВ НКВД Прибалтийского округа. И откуда здесь, скажите, тогда взяться какой-либо юридической преемственности!?
Навигация