Юрий Евгеньевич, и снова спасибо!Это особенно приятно, поскольку полк недавно отметил 85-летие и получил новое Боевое знамя...
обратите внимание, что в документе вместо "красноармеец" стоит
"пограничник" - почему-то в 10-м полку во внутренней документации именно так и писали (наверное, гордились!..
) - а оттуда оно так и попало в список потерь...
Исторический формуляр сейчас хранится в Центральном архиве ВВ МВД Украины...
Вот еще до кучи материал, опубликованый в журнале "Слово чести" в мае 2007 года...
РЕТРОСПЕКТИВА
РИМНИКСЬКИЙ ОРДЕНОНОСНИЙ
Дислокований у Львові 45-й Римнікський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького і Червоної Зірки полк ВВ – найтитулованішій в українських внутрішніх військах. Адже жодна військова частина ВВ не має стільки бойових колективних відзнак, і жодна не має настільки складного та цікавого історичного шляху. Неодноразово полк змінював назву, входив до складу різних військових фомувань колишнього СРСР та України... Усі деталі його історії – факти, дати, маршрути, біографії, цифри – неможливо вмістити у рамки нарису (їх цілком вистачило б на цілу книжку), тож для початку зосередимось на періоді, в ході якого полк здобував бойову славу... Початок історії частини було покладено 14 червня 1924 року, коли в місті Острові відповідно до наказу № 158 Псковського губернського відділу Об’єднаного державного політичного управління СРСР почалося формування Островського прикордонного загону. Базою для його створення послужила однойменна прикордонна комендатура, з якої у новий загін поступило 131 військовослужбовець і 57 коней. Зрозуміло, що в подальшому відбувалося доукомплектування частини, до штату якої входили, окрім управління та штабу, 3 комендатури, 19 застав та 3 команди – вахтерів, зв’язку та КПП.
Слід пояснити, що у цей час керівництво молодої Радянської держави взялося за укріплення охорони державного кордону з сусідніми капіталістичними країнами – отже, новоствореному загону було доручено 163-кілометрову ділянку кордону з Латвією. Довелося долати чимало труднощів, які полягали у відсутності досвідчених кадрів, складності природних та кліматичних умов, нестачі житла, обмундирування, засобів зв’язку і навіть зброї. Проте поступово СРСР піднімався з руїн, залишених Громадянською війною, зміцнювалася матеріальна база, а службова практика – кращий учитель воїна – сприяла поступовому вдосконаленню бойової виучки особового складу.
У процесі природного відбору та передачі знань і навичок від старшого покоління до новобранців формувався особливий тип радянського воїна, що з гордістю носив кашкет із зеленим верхом: ці бійці досконало володіли зброєю, були здатні ефективно діяти як у складі підрозділу, так і у невеличкому наряді, й навіть самостійно; вони чудово вміли збирати й аналізувати інформацію місцевого населення, «читали» сліди людей і тварин й успішно користувалися допомогою службових собак, вони вміли «розчинятися» у лісових хащах, непомітно пересуваючись або годинами чекаючи у засідці; вони знали, як серед тисяч паспортів знайти один підроблений і де може бути приховано котрабанду; вони були сумлінні, ініціативні, непідкупні, а головне – завдяки ретельній ідеологічній обробці віддані вченню «партії Леніна – Сталіна»... Щодо останнього не варто кепкувати – адже тисячі «зелених кашкетів» з цією вірою прийняли останній нерівний бій і віддали життя за Батьківщину...
Через два роки, у липні 1926-го, частину було перейменовано у 10-й прикордонний загін, проте назва «Островський», що відповідає місцю дислокації, за традицією, згадується в документах ще тривалий час. А 20 грудня 1927 року відбулася урочиста церемонія вручення 10-му загону революційного Червоного Прапора.
В історичних документах тієї пори чимало й трагічного, й анекдотичного. Наприклад, командування 10-го загону в липні 1938 року проводило розслідування за фактом «провокаційних дій» групи молодих працівниць колгоспу «Путь Октября» Палкінського району, які, повертаючись з роботи в полі і жартуючи, чомусь впряглися у кінні граблі і протягнули їх близько ста метрів. Стурбованість прикордонників було викликано тим, що «жители сопредельной стороны могут превратно истолковать, что в колхозе нет лошадей». Утім, представник загону, який проводив розслідування, дійшов висновку, що цей випадок є «необдуманной выходкой молодежи вследствие слабого уровня политического развития» і лише запропонував провести профілактичні бесіди. А ось великій групі громадян СРСР латишського походження, яких прикордонники затримали при спробі повернутися на історичну батьківщину, було не до жартів – їх відправили до Сибіру...
Проте серед затриманих порушників траплялися й справжні вороги – так, 18 травня 1931 року прикордонником Демидовим було знешкоджено озброєного пістолетом «Браунінг» невідомого, у якого ще й було вилучено 99 радянських карбованців та 28 см бікфордова шнура. За висновками командування, непроханий гість прибув до СРСР «с целью политико-экономического и военного шпионажа».
У червні 1940 року згідно з розпорядженням начальника прикордонних військ НКВС Ленінградського округу 10-й загін, передавши іншим частинам свою ділянку кордону (разом із частиною особового складу), відбув до порту Ханкала, а звідти, пароплавами – до естонського міста Куресааре. На частину, що увійшла до складу прикордонних військ НКВС новоствореного Прибалтійського округу і на той час складалася із 5 комендатур та 30 застав, було покладено охорону державного кордону з Фінляндією та Швецією, точніше – узбережжя Моонзундських островів...
З початком Великої Вітчизняної війни 10-й загін було знято з охорони кордону і передано до складу військ НКВС з охорони тилу Діючої армії – новоствореного виду внутрішіх військ, на який покладалися фунції військової поліції, зокрема, боротьба з ворожими десантами, дезертирством та мародерством, знешкодження шпигунів та кримінальних злочинців, підтримання режиму у 25-кілометровій прифронтовій смузі. Скажемо прямо – робота складна і важка, але бойова і життєво необхідна у воєнних умовах, адже, наприклад, лише одна група шпигунів була здатна натворити лиха, що коштувало б життя цілим дивізіям, а німецька розвідка закидала своїх агентів у радянський тил тисячами...
29 червня 1941 року загін було переформовано в Окремий прикордонний батальйон НКВС Північно-Західного фронту, який уже 18 липня перетворено у 10-й прикордонний полк військ НКВС 3-батальйонного складу. До речі, частина до самого кінця війни зберегла свої прикордонні відмінності: її батальйони розділялися не на роти, а на застави, в офіційних документах замість звання «червоноармієць» найчастіше вказували: «прикордонник», воїни дбайливо зберігали прикордонні відзнаки, головна з яких – зелений кашкет. Проте, статус прикордонних частини з охорони тилу мали суто номінально, за традицією – адже з квітня 1942 року вони підпорядковувались відповідному Управлінню Головного управління внутрішніх військ НКВС, а з травня 1943-го – самостійному Головному управлінню військ НКВС з охорони тилу Діючої армії...
Протягом лише 1941 року нарядами частини було затримано 28449 військовослужбовців, «неорганизованно отходивших с поля боя» (причому 24500 з них було просто повернуто до своїх частин). Проте 10-му полку важко дорікнути тим, що він «відсиджувався в тилу»: коли виникала необхідність, його підрозділи брали безпосередню участь у боях, закриваючи прориви у лінії фронту. Так, 1-й батальйон на чолі з капітаном Путятіним при відході частин Червоної Армії на Новгород «залишився на попередньому місці дислокації», прикриваючи відхід 1-ї Кіровської та 70-ї стрілецьких дивизій, при цьому особливо відзначився підрозділ старшого лейтенанта Новикова, який витримав «тяжкі бої». 20 липня взводи лейтенантів Антиніна та Алтиннікова за наказом командира 182-ї стрілецької дивізії зайняли оборону в районі населеного пункту Доджино, в ході бою загинули політрук Русаков та замполітрука Смирнов...
Ще один приклад – намагаючись перерізати шосе Псков-Луга, у липні противник закинув у радянський тил великий авіадесант, озброєний кулеметами та автоматами. Але невдовзі ліс, на який десантувалися німецькі парашутисти, було блоковано батальйоном 10-го полку, який очолював капітан Каблучко. За допомогою місцевих жителів воїни з’ясували кількість і місцеперебування німців, і невдовзі стрімка одночасна атака підрозділів розколола десантників на дрібні групи. У результаті 30-хвилинного бою ворожий десант був повністю знищений – 35 німців було вбито, 50 здалися в полон. Серед прикордонників дістали поранення лише два бійці...
У жовтні 1941 року за вказівкою начальника військ декількох воїнів-добровольців зі складу 10-го полку (як йдеться в історичному формулярі – «кращих, стійких прикордонників») було включено до складу загону під командуванням капітана Ленського, створеного для дій у тилу ворога. На жаль, як пам’ять про них залишилися лише скупі рядки в історічному формулярі частини: «При виконанні особливих завдань зі знищення ворожих гарнізонів у тилу відзначився кулеметник Ляєв і загинули смертю хоробрих молодші сержанти Шестопалов, Щербинін, єфрейтор Акімов...»
У лютому 1942 року командир полку підполковник Скородумов та штаб частини тимчасово виконували обов’язки начальника та штабу військ НКВС з охорони тилу новоствореного Волховського фронту.
10-й полк брав активну участь у розгорнутому у військах НКВС снайперському русі. 158 воїнів, які отримали суміжну спеціальність снайпера, з 20 липня по 31 грудня 1942 року в ході регулярних стажувань у бойових порядках 52-ї та 59-й армій знищили 1935 німецьких солдатів і офіцерів, а протягом 1943 року – ще 3771. Кращі майстри влучного пострілу, як, наприклад, єфрейтори Сікорський, Титов, Денисов, Богданов, Кузнєцов мали на особистому рахунку більше сотні вбитих ворогів. Уявіть, як раділи цій допомозі фронтовики! Саме снайпери в 10-му полку складали більшість серед нагороджених орденами та медалями, бо командири частин та з’єднань, на ділянках яких «полювали» прикордонники, своєю владою охоче відзначали «гостей» бойовими нагородами.
До обов’язків охорони тилу також входило збирання вітчизняних та ворожих техніки, зброї та боєприпасів, покинутих на місцях боїв, і ця робота мала справді вражаючі обсяги: лише протягом 1942 року прикордонники 10-го полку передали на склади 15 станкових і 35 ручних кулеметів, 10 мінометів, 1500 гвинтівок, 500 пістолетів і револьверів, 3500 ручних гранат, 151 тис. артилерійських снарядів та мін, понад 206 тис. патронів, і навіть... 6 гармат, 3 середні танки, 2 автомашини, 4 мотоцикли... Чималий арсенал – на цілий полк вистачить...
2 червня 1943 року дозором на чолі з єфрейтором Звєріковим було затримано невідомого у формі Червоної Армії, який зізнався, що він є агентом-парашутистом абвера, закинутим у радянський тил разом із напарником-радистом. Для розшуку другого шпигуна командир полку негайно відрядив 8 розвідувально-пошукових груп, проте його затримання відбулося 9 червня під час буденної перевірки документів на КПП поблизу Великої Вішери, де чергував наряд старшини Булкевича. Пізніше прикордонники вилучили радіостанцію, яку агент заховав у лісі...
Понад 100 воїнів 10-го полку ще в роки війни було нагороджено медаллю «За оборону Ленинграда».
20 березня 1944 року 10-й полк було знято з охорони тилу Волховського фронту. Зосередившись у місті Порхові, частина здійснила піший марш до станції Парфіно, звідки вона залізничними ешелонами вирушила на Україну.
Протягом двох місяців полк подорожував залізницею. Під час тривалої стоянки в Полтаві воїни частини взяли участь у впорядкуванні території станції та прибиранні сміття, що залишилося після ворожих бомбувань, здобувши подяку місцевої залізничної адміністрації. А 5 травня, коли полк перебував на станції Вятковці, «зеленим кашкетам» довелося «розім’ятися» – місцевий стрілочник повідомив їх, що неподалік здійснив вимушену посадку німецький бомбардувальник «Юнкерс-88». За рішенням командира частини на місце пригоди з ешелону було негайно кинуто 1-й батальйон та маневрену групу на чолі з підполковником Миколою Кашкадамовим. «В результате правильного использования сил и активного поиска» чотирьох ворожих льотчиків було затримано – чинити опір вони не наважилися...
Місце призначення – Коростень – дорогою було змінено на станцію Кодима. Тут, на території Одещини та нинішньої Молдови накопичували сили для кидка на Румунію війська 2-го Українського фронту. Полк приступив до звичної служби з охорони тилу.
Тут особливо відзначився старшина Олександр Голіков, який мав особливий «нюх» на ворожих шпигунів. Одного разу на КПП, де він ніс службу із трьома однополчанами, під час перевірки документів у групи військовослужбовців, що їхали на фронт на попутній вантажівці, старшина звернув увагу на невідомого у формі лейтенанта Червоної Армії: у його паперах Голікову здався підозрілим підпис командира запасного полку, який старшина добре знав. При детальнішій перевірці з’ясувалося, що всі документи – посвідчення, припис про відрядження, продовольчий та грошовий атестати – заповнено одним почерком... Співробітники контррозвідки, яким було передано «лейтенанта», встановили, що його, жителя окупованої території, було завербовано абвером за тиждень раніше закинуто в район Умані. Після виконання шпигунського завдання він прямував на захід з метою перейти лінію фронту, для чого використовував ідеально підроблені німцями чисті бланки військових документів...
Іншого негідника затримав молодший лейтенант Воловік. Чоловік у військовій формі, у якого кисть руки була в шинах і забинтована, викликав на прифронтових дорогах зрозуміле співчуття, але офіцеру здалося, що він занадто вільно рухає пораненою рукою. При спробі поставити кілька «контрольних» запитань затриманий почав прикидатися глухим внаслідок контузії, але подальша перевірка довела – чує він чудово, а рани під бинтами не було. Дезертир, що намагався зникнути в тилу, дістав заслужене покарання...
У червні 1944 року три команди снайперів 10-го полку, а також зведений взвод із 2 станковими і 2 ручними кулеметами, 5 протитанковими рушницями діяли в бойових порядках 4-ї гвардійської танкової армії, знищивши десяток вогневих точок та 184 вороги.
У серпні, з початком Ясско-Кишеневської операції, полк слідом за військами фронту вирушив у район міста Фокшани. Саме тут, на землі, де своїми блискучими перемогами прославився великий російський полководець Олександр Суворов, частині судилося здобути свою першу колективну бойову нагороду.
30 серпня передовий 2-й батальйон 10-го полку дістався міста Васлуй, виявивши тут скупчення із кількох тисяч автомашин. Величезний затор виник нібито у зв’язку із появою на шосе Васлуй – Римнікул-Серат дрібних груп противника. До 20.00 батальйон прочесав місцевість, відкривши шлях армійським автоколонам, і зупинився на ніч. Утім, відпочинок був відносний – комбат капітан Ігнат Алєксєєв, стурбований можливістю прориву противника з радянського оточення, розпорядився виставити бойове охоронення та підготувати позиції для кругової оборони. Південніше Васлуй з’явилася земляна «фортеця» – окопи повного профілю. Звісно, рити їх після тривалого маршу було нелегко, але час довів правоту комбата: о 22.00 на бойове охоронення наштовхнулося 35 німців. Противника підпустили ближче і розстріляли кинджальним вогнем, проте це був лише передовий загін: о 5.30 перед позиціями прикордонників було виявлено вже близько батальйону німців, більшість із яких складали офіцери (як з’ясувалося пізніше, це були залишки військ армійської групи «Вьолер», що намагалися пробитися з оточення на захід).
Німцям, що наближалися, тричі було запропоновано скласти зброю, але вони відкрили вогонь. Почався двогодинний бій, який варто вивчати як приклад грамотних тактичних дій: наштовхнувшись на міцну оборону, противник відкотився південно-східніше, намагаючись закріпитися на пагорбі за два кілометри від Васлуй, але прикордонники провели вдалий обхідний маневр, ворога було оточено і повністю знищено «в решительной рукопашной схватке».
У» ході бою стійкістю та хоробрістю відзначилися два відділення під командою сержанта Матвеєва, які комбат залишив для охорони обозу. Коли обоз раптом атакувало близько сотні німців, сержант не розгубився, вміло керував боєм і відбив напад.
Загальні втрати противника склали 230 вбитими і 35 полоненими, ще понад 600 менш войовничих гітлерівців було виловлено після бою, при прочісуванні навколишньої місцевості.
Про професіоналізм воїнів 10-го полку свідчить той факт, що їхні втрати були незначними (5 тяжкопоранених та 4 вбитих), хоча вони стали дуже болісними для колективу частини. Адже всі загиблі були добре відомими в полку: старшина Тянніков, сержант Ушаков, молодший сержант Раскидін, кращий снайпер полку єфрейтор Сікорський... Чотирьох героїв поховали із військовими почестями у Васлуй, на міській площі (дуже цікаво, чи збереглася ця могила? – Авт.), а гвинтівку, з якої єфрейтор Сікорський знищив 183 вороги, було вручено червоноармійцю Сарафаннікову...
Наказом Верховного Головнокомандувача від 15 вересня 1944 року №0311 10-му прикордонному полку військ НКВС було присвоєно почесне найменування «Римникський» (загалом так було вшановано 11 радянських з’єднань і частин). Командувач 27-ї армії своїм наказом відзначив 16 учасників бою під Васлуй орденами, ще 20 – медалями. Зокрема, орденом Червоного Прапора було нагороджено капітана Алєксєєва, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня – капітана Василя Кліміна, лейтенанта Леоніда Іванова, орденом Червоної Зірки – капітанів Михайла Гаранова, Павла Рибаєва, лейтенантів Михайла Воронкова, Степана Десятова, орденом Слави ІІІ ступеня – сержантів Василя Михайленка, Григорія Романова, Федора Снєгірьова, молодших сержантів Василя Мануковського, Михайла Сурікова, єфрейторів Василя Гегейчука, Яшха Немашкадова, червоноармійців Івана Лазарєва, Івана Пітюренка.
Після перемоги в Румунії народного збройного повстання і арешту диктатора Антонеску новий уряд цієї країни оголосив війну гітлерівській Німеччині. Пліч-о-пліч із вчорашніми противниками – солдатами румунської армії – війська радянського 2-го Українського фронту продовжили визвольний похід, повернувши на захід, до Угорщини та Чехословаччини. Сюди проліг і бойовий шлях 10-го Римникського полку.
Діючи в Угорщині, в ході Дебреценської та Будапештської наступальних операцій, 10-й полк успішно взаємодіяв із органами військової контррозвідки – легендарного «Смерш». Так, 20 грудня 1944 року від контррозвідників 27-ї армії полк отримав інформацію про те, що в лісовому масиві за 45 км від міста Мішкольц переховуються близько трьох десятків озброєних угорців. Уже наступного дня розвідка на чолі з лейтенантом Прохоровим виявила ворожий табір, невдовзі він був оточений бійцями винищувальної групи капітана Акуленка, які непомітно підібралися до противника впритул – на 150 метрів. Зав’язався півторагодинний бій, у результаті шість «партизан» було вбито, 14 – взято в полон, ще 11 підозрілих осіб прикордонники затримали при прочісуванні лісу поблизу табору, з якого було вилучено чималий арсенал – 6 ручних кулеметів, 204 гвинтівки, 10 автоматів, 120 кг вибухівки, 18 тис. патронів, 80 протитанкових мін, а також... 446 тис. радянських карбованців. Як з’ясувалося, знищений загін складався із членів угорської фашистської партії, його було створено ще у серпні для диверсійно-терористичної діяльності у тилу радянських військ, причому, судячи з кількості вилученої зброї, ця діяльність мала бути масштабною...
Ще одну подібну групу було знешкоджено 5 січня 1945 року в районі населеного пункту Озард – інформацію про її базу вдалося отримати від двох затриманих учасників фашистського підпілля. Лісовими стежками воїни 10-го полку дісталися вершини гірського масиву і, розділившись на три групи, почали пошук противника. Невдовзі група старшого сержанта Гаврилова виявила та блокувала замасковану землянку, в якій було встановлено два кулемети. Утім, щойно пролунали постріли, вісім недобитих угорських фашистів одразу ж здалися...
Бойову роботу «римникців» було оцінено нарівні з частинами, що діяли на передовій: Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1945 року 10-й полк було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня – «за зразкове виконання завдань командування в боях з німецькими загарбниками, за оволодіння містами Рожнява і Йєлшава». Проте з кінця січня 1945 року полк уже діяв у районі Будапешта, окрім звичайних завдань з охорони тилу, на його підрозділи було покладено охорону переправи через Дунай, крім того, у березні за наказом командувача 46-ї армії 10-й полу двічі займав оборону на визначених рубежах, запобігаючи ворожим контратакам, при цьому одні лише полкові снайпери знищили понад 140 гітлерівців...
У квітні підрозділи частини діяли в Братиславі та Відні – до речі, в австрійській столиці вмілими діями оперативної групи капітана Лавочкіна було затримано 7 співробітників фашистського Міноборони Угорщини на чолі з колишнім генеральним інспектором генерал-лейтенантом Альдононом, які, видаючи себе за місцевих жителів, у цивільному одязі переховувалися у підвалі одного з будинків.
7 лютого 1945-го при виконанні службових обов’язків раптово помер командир полку, підполковник Кузнєцов – траплялося на війні і таке, що вбивала воїна не куля чи осколок, а стара хвороба разом із напругою бойових буднів... А лише нещодавно, 5 листопада, Кузнєцов отримав з рук члена військової ради 27-ї армії полковника Булдовича (до речі, майбутнього генерала, начальника українських внутрішніх військ) високу бойову нагороду – орден Червоного Прапора... Новим командиром частини було призначено підполковника Федора Волкова, який з честю провів полк через останні випробування війни – 30 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань рішенням військової ради 46-ї армії Федора Спиридоновича було нагороджено орденом Олександра Невського (для офіцера військ НКВС це справді рідкісна нагорода, адже її отримували за високу тактичну майстерність, «вміле командування, що забезпечило успішні дії частин»).
Бойовий шлях 10-го полку завершився у австрійському місті Цветль – тут розташувався штаб частини, яку було підпорядковано Управлінню військ НКВС з охорони тилу Центральної групи військ. Але війна для «римникців» не закінчилася й після капітуляції Німеччини – наряди частини продовжували полювання на фашистських недобитків і кримінальних злочинців. Так, 15 травня 1945-го при прочісуванні лісу підрозділом 10-го полку було виявлено групу солдатів СС, які відмовилися скласти зброю. Прикордонники вміло організували переслідування, притиснувши противника до берега озера, у ході бою 5 есесівців було знищено, ще 21 взято в полон. А наряд молодшого лейтенанта Омельченка шляхом переговорів, без єдиного пострілу полонив одразу 179 власовців – співвітчизників, які з різних причин одягнули німецькі мундири сумнозвісної «Російської визвольної армії».
У ніч на 16 березня 1946 року в місті Гмюнд після двох діб очікування у засідці воїни на чолі з молодшим лейтенантом Дмітрієвим затримали австрійця Браха і такого собі Іванова – ватажків інтернаціональної банди, яка скоїла серію зухвалих пограбувань та інших злочинів на території Чехословаччини, використовуючи радянську військову форму, зброю та автотранспорт...
У травні–червні 1946 року полк у повному складі було передислоковано із Австрії в район станції Радехів, і з 23 серпня він перейшов у підпорядкування начальника внутрішніх військ МВС Українського округу, у вересні остаточно втративши відзнаки та відмінності прикордонних військ: частина перейшла на штат стрілецького полку ВВ.
У 50-ті роки назва частини неодноразово змінювалася: у вересні 1951 року її було переформовано у 12-й загін Внутрішньої охорони Міністерства державної безпеки СРСР Українського округу, у червні 1953-го – перейменовано у 12-й моторизований загін МВС СРСР, у лютому 1954-го – у 12-й мотострілецький загін МВС СРСР, у квітні 1960-го – у 12-й мотострілецький загін Внутрішньої охорони МВС СРСР... Історичний номер частині повернуть лише у листопаді 1968 року, коли її повна назва вже звучала так: «10-й мотострілецький Римникський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького і Червоної Зірки полк МВС СРСР».
Звичайно, постає питання: чому в назві частини з’явилися ще два бойових ордени? Адже на момент закінчення Великої Вітчизняної війни вона мала лише одну нагороду – орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Тривалий час шукав відповідь на це питання, і лише детальне знайомство з матеріалами історичного формуляру (окреме спасибі спеціалістам Центрального архіву ВВ МВС України!) допомогло з’ясувати, у чому річ.
Насамперед слід нагадати, що 1956 року уряд СРСР прийняв рішення про скорочення Збройних Сил на 1 мільйон 200 тисяч військовослужбовців. Внаслідок цього у Радянській Армії та інших силових структурах пройшла друга (після першої, пов’язаної із масовою демобілізацією) хвиля організаційно-штатних заходів, спрямованих на скорочення кількості частин і з’єднань. Розформовувалися не лише полки – цілі дивизії, корпуси й армії, що мали нагороди, заслужені в битвах. Напевно, у цього процесу були об’єктивні (насамперед – економічні) передумови, проте чим можна пояснити, чому на момент розпаду Радянського Союзу в його Збройних Силах було чимало частин та з’єднань без будь-яких фронтових регалій? Лише тим, що замість одного, безжально скороченого, прославленого орденоносного полку, в іншому регіоні великої держави згодом формувався інший, «молодий», полк без міцного історичного коріння...
На цьому тлі керівництво «союзного» МВС вживало заходи щодо збереження бойових традицій: з цією метою особовий склад розформованих частин частково або повністю (іноді – цілими підрозділами) «вливався» в іншу частину, яка таким чином ставала правонаступником ратної слави і нагород.
Отже, як ідеться в історичному формулярі, відповідно до наказів МВС СРСР від 14 січня 1957 року №025 та МВС Української РСР від 16 січня 1957 року №004 на укомплектування 12-го загону було передано особовий склад розформованого 44-го окремого мотострілецького орденів Кутузова та Червоної Зірки дивизіону Внутрішньої охорони МВС – 252 військовослужбовці (у тому числі 29 сержантів). Трохи пізніше, наказом МВС СРСР від 29 січня 1957 року №078, було встановлено нове найменування частини, у якому вперше фігурували три ордени.
Серед частин військ НКВС з охорони тилу Діючої армії лише одну було удостоєно орденів Кутузова ІІІ ступеня та Червоної Зірки – 333-й прикордонний полк військ НКВС, відзначений, відповідно, Указами Президії Верховної Ради СРСР від 28 травня та 11 червня 1945 року за зразкове виконання завдань командування в боях при прориві ворожої оборони і наступі на Берлін, виявлені при цьому доблесть і мужність. Виходить, саме 333-й полк після передислокації з Німеччини було переформовано у 44-й окремий дивизіон, і зрештою слава частини, яка брала участь у штурмі Берліна знайшла гідне продовження в ратній службі воїнів Римникського полку...
На жаль, відомостей про бойовий шлях 333-го полку збереглося небагато: наприклад, у одній із старих книжок з історії внутрішніх військ йдеться, що «на підступах до Берліну і у самому місті... особовий склад полку провів кілька операцій з виловлення і викриття гітлерівської агентури». Ми будемо вдячні за допомогу у з’ясуванні деталей історії цієї частини.
Пошук триває...
Підполковник Сергій КОВАЛЕНКО
Да, еще фото есть - попозже скину, если интересно...
