А вот вам "мемуар" украинца-западянина Евстафия Загачевского, оказавшегося в рядах фронтовых немецких частей (вроде по приговору суда? - тут я не совсем понял...) - а потом служивший в дивизии СС "Галичина"...
Дело было вроде летом 1943 года, в районе Великих Лук - Невеля... Звыняйте за пространную цитату - но иначе осмыслить сложно... Впрочем, вот ссылка:
http://lib.galiciadivision.com/ostfront/r03.html"...Наше становище – на склоні гори, кудою й проходять наші становища
(позиции 
тут и далее попытаюсь переводить некоторые украинские и чисто галицкие словечки), себто ми на її правому боці. Правіше від нас видніє чимале озеро; ним проходить лінія фронту. Перед нашими становищами у три ряди дротяні засіки
(проволочные заграждения ). Вони в деяких місцях попереривані: це наслідки попередніх атак ворога. Те, що діється на фронті та на лівому склоні гори, для нас невидне. Ген, впереді, як лиш оком можна доглянути, ворожі лави (цепи, шеренги
) в наступі. Справді, якесь безумство гнати людей просто на заріз.
Біжать довгими лавами, а цих лав годі перелічити. Перед нами виростають справжні водограї вогню, землі, заліза і, може, подекуди й людських тіл, розірваних на шматки... Гураґанний вогонь з усієї нашої й ворожої важкої зброї дедалі кріпшає.
Ворожі стрільна
(снаряды) падають густо кругом наших становищ, промощуючи шлях своїй піхоті, що наступає. Здається, що власне наше узгір'я головна мета їхнього наступу.
– Ну, – думаю собі, – гаряче буде сьогодні.
Ще раз змінюємо ленту в кулеметі та приготовляємось до рукопашного бою. В добігових ровах, причаївшись, сидить наша піхота: це резерва.
Оба витягаємо скриньки з ручними ґранатами та, відкрутивши безпечникові кришки, кладемо рядом біля кулемета. Тепер наш кулемет "спочиває", бо ворог підійшов на т. зв. "мертве поле".
Ровом пробігає чотовий та дає наказ усім стрільцям з резерви зайняти становища.
Нараз сильний зрив, що сколихує повітрям, свідчить, що ворог напоровся на міноване поле, що перед нашими становищами ще яких сто метрів. Дощем посипалась на нас земля. Підриваємось і знову наш кулемет сіє дощем смертоносних куль.
Із чорного диму раз-по-раз виростають постаті, що, попавши під кулеметний обстріл, падають на землю в комічних позах... Та стриму їм немає... Щораз ближче, ближче... у симфонію гармат та кулеметів вмішується ще сухий тріскіт рушниць та брязкіт машинових пістолів... Руки машинально заряджують рушницю, стріляють і знову заряджують, немов би хотіли цю залізно-вогневу заслону перед нами зробити ще густішою. Та час на ґранати, і руки прожогом ловлять одну за одною та вправним рухом викидають туди, до переду... Відламок секунди і повітрям стрясають нові вибухи, нові зойки й крики ранених. Машинальними рухами, раз-по-раз, щоб якнайбільше, щоб якнайскоріше викинути цей такий, здавалося б, непотрібний запас заліза... Як у великому млині: грюкіт, тріскіт і рвучкі накликування. Хто, де й чого кричить, цього не розбереш... Лиця спітнілі. Очі набухли кров'ю, палають завзяттям, ненавистю...
Ще декілька ґранат летить із моїх рук та й їхній гук вибуху губиться у цьому пеклі.
Голосний крик сотенного, що пробігає ровом, знерухомлює кожного:
– Стримати вогонь! – несеться ровом його крик.
Перестаємо вже кидати ґранати та, приготовивши ручну зброю, ждемо наказу до протинаступу.
Помалу мрячний
(туманный - т.е.завеса) дим розходиться в повітрі та відслонює нам жахливу картину... Ціле передпілля – зоране гарматними стрільнами, скрізь густо лежать вбиті та ренені. Ген, далеко відступають недобитки ворога: по них ще б'є наша артилерія. Яких п'ятьдесят метрів перед нашим кулеметним становищем чуємо стогони та доволі голосний крик:
– Пан, нє стрєляй, здайомса! Порадившись із Рудієм, кричу в сторону голосу:
– Йди сюда! – та приготовлюю кулемета до стрілу. Помалу підносяться із землі три постаті, що з високо піднесеними вгору руками підходять до нашого становища. На них подерті однострої та на голові сталеві шоломи. Покищо облич не можна розпізнати.
Ждемо схвильовано їхнього приходу... – у міжчасі прибігає до нашого становища сотенний та наш чотовий.
Ось і наші полонені. Помалу один за одним вскакують до рова.
Та що це? Невже правда? Перед нами – жінки. Скинули з голови залізні шоломи і їхнє коротко підстрижене волосся надає їм вигляду молодих хлопчаків.
З коротких зізнань полонених довідуюсь, що це наступали
ленінґрадські жіночі батальйони. Після декількох питань, що їх поставив наш сотенний – перекладачем у розмові з ними був я – їх під ескортою відводять до командування відтинка..."
И не сказать чтобы автор был крутой нацист и пропаганду антисоветскую разводил... Вполне адекватные такие воспоминания - и вдруг такой странный эпизод... откуда целые "длинные шеренги" коротко стриженых женщин? неужели штрафники?
